«Україно — пісне моя» — так називалася передача, яку упродовж 12 років вели на Українському радіо незабутні Микола Кондратюк та Лариса Остапенко. Я впевнена, що саме цей вислів вповні розкриває мистецьке й життєве кредо моєї мами.
Дивом врятувавши її, другу доню Івана та Ольги Остапенків, яка народилася 1 січня 1935 року в Борисполі на Київщині семимісячною, лікарі не давали батькам особливих надій на майбутнє немовляти. Повертаючись морозного січня на возі додому, Ольга Миколаївна боялася заглянути в кожух, де безголосо лежав маленький згорточок. Чи ще жива? Вдома -швидше з ним до печі: що там? Ворушиться!
Згодом Лариса Іванівна не раз згадуватиме, що саме Всевишній рятував їх, дітей, у важкі й страшні часи війни, голоду, розрухи. Батько загинув на фронті, мати самотужки піднімала дочок на ноги, іноді не розуміючи, звідки беруться сили.
З якою любов’ю і вдячністю завжди говорила вона про свого шкільного вчителя співу Павла Горбачевського, який колись розгледів у ній, худорлявій, з величезними сіро-зеленими очима та довгою косою дівчинці, іскорку таланту. Навчав її музичній грамоті, купував нотні зошити і все потрібне для занять. Умовив матір, яка бачила дочку медиком, щоб дозволила їй вступати до консерваторії, де разом з Ларисою очікував результату кожного екзамена. Дівчина без музичної освіти, без знайомств і чиєїсь підтримки таки стала студенткою.
У консерваторії Лариса Остапенко потрапила до класу чудового педагога Марфи Снаги-Паторжинської. Саме вона відстояла свою студентку, яку вже збиралися відрахувати за профнепридатність. Бо визначили її голос як сопрано. А Марфа Хомівна довела колегам, що в дівчини мецо-сопрано, з теситурою у дві з половиною октави, а для розвитку і становлення такого голосу потрібні інші вправи, твори, інший підхід у навчанні. Згодом умовила свого іменитого чоловіка Івана Паторжинського, одного з найталановитіших співаків України, поспівати в дуеті з молоденькою аспіранткою Ларисою Остапенко, для якої ті незабутні виступи стали неоціненним дарунком маестро.
У консерваторії в струнку юнку закохався і, як з’ясувалося, на все життя, сіроокий красень з композиторського факультету Сашко Білаш. Згодом він напише: «Важко їй буває зі мною, але мені, нехай вона це зрозуміє, було б важче без неї». Якби не цей життєвий і творчий тандем, у якому Лариса Остапенко й Олександр Білаш прожили 47 років, не зазвучали б у виконанні Лариси Іванівни з такою теплотою, проникливістю, душевною глибиною більшість пісень Олександра Івановича. А скільком романсам (та хіба лише їм) українських композиторів дала життя талановита виконавиця, лауреат республіканського конкурсу імені М. Лисенка і всесоюзного імені М. Мусоргського… Тільки у фондах Українського радіо зберігається понад 250 записів арій з опер, творів класичної музики та сучасних українських і зарубіжних композиторів, не враховуючи записів сольних концертів.
«Люблю слухати Ларису Остапенко незалежно від того, що вона співає, бо завжди в її гнучкому й глибокому голосі, в манері співу, в усьому, що переповнює уяву на час єднання її з мистецтвом, бачу жінку розумну, духовно обдаровану, жінку, яка втілює в собі ідеали щастя і доброти, ідеали Вітчизни й найріднішої землі — України», — написав у передмові до збірника «Арії, романси та пісні з репертуару Лариси Остапенко» знаний не лише в Україні поет і громадський діяч, творчий побратим Олександра Білаша Дмитро Павличко.
Лариса Остапенко прожила 75 щедрих, вишитих «червоними і чорними нитками» літ. Її глибока й ніжна душа озиватиметься у піснях до багатьох поколінь.
Олеся Білаш