ПЕРЛИНА УКРАЇНСЬКОЇ ВОКАЛЬНОЇ ШКОЛИ

Коли відходять у вічність наші кумири, переживаєш не тільки неабияку втрату, а і добре усвідомлюєш, що разом з ними відходить частина цілої епохи — музичної, театральної чи кінематографічної. Бо саме їхнє неперевершене мистецтво допомагало нам йти по життю, долаючи труднощі, надихало на нові мрії, даруючи щасливі миттєвості зустрічі з прекрасним. Чимало таких незабутніх миттєвостей подарувала шанувальникам справжнього вокального співу і народна артистка України Лариса Іванівна Остапенко, якої не стало зовсім недавно — 27 вересня було 40 днів, як вона пішла з життя.

Відразу зізнаюсь, що у творчість цієї видатної співачки я був закоханий ще навчаючись у школі. Бо вже тоді її неповторної краси мецо-сопрано відразу впізнавав серед численних виконавців, які в 60-70-ті роки минулого століття, на відміну від сьогодення, досить часто звучали в телерадіоефірі. На сцені ж вперше побачив Ларису Остапенко вже на початку 80-х, коли переїхав до Києва і завітав на один із концертів Національної філармонії. Чесно кажучи, мене завжди дивувало, з якою майстерністю співачка виконувала і всім відомі українські пісні, і могутні класичні твори Моцарта, Верді, Даргомижського, Глінки, Шостаковича…
Її майстерне перевтілення, а також своє особисте, тільки їй властиве, відчуття кожного автора не тільки дивувало, а, на мій погляд, просто вражало слухачів. Недарма народний артист України Михайло Кречко, колишній художній керівник і диригент капели «Думка», зазначав: «Лариса Остапенко так глибоко проймається музикою, що часом створюється ілюзія, ніби твір народжується цієї хвилини, на сцені. Ця імпровізаційність мистецтва співачки є дорогоцінною рисою її таланту».
Пізніше, вже коли я працював на телебаченні, мені доводилось не тільки часто зустрічатись, а і неодноразово спілкуватись з на той час уже визнаною в світі виконавицею. А коли готувалась телепередача до ювілею славетного Олександра Білаша, я частенько навідувався до композитора додому і саме тоді відчув ще і неабияку гостинність Лариси Іванівни.
Затамувавши подих, слухав спогади композитора і співачки про їхню першу зустріч і подальшу багатолітню творчу співпрацю. Як з’ясувалося, Білаш і Остапенко познайомились ще у далекі студентські роки, навчаючись у Київській консерваторії. Він приїхав туди з Градизька, що на Полтавщині, і був студентом композиторського факультету, вона — з Борисполя Київської області, навчалась вокалу у класі досвідченого педагога Марфи Снаги-Паторжинської, дружини знаменитого українського співака Івана Паторжинського. Починаючи з третього курсу Лариса постійно брала уроки у самого Івана Сергійовича. І вже тоді, ще будучи студенткою, вона досить часто виконувала вперше пісні Олександра Білаша. Пізніше співачка зізнавалась, що практично всі твори Олександра Івановича, як вона казала, пройшли через її голос. Чимало з них так і залишились на все подальше життя у репертуарі Лариси Іванівни, який, до речі, нараховував біля 700 (!) назв.
Сьогодні ім’я Лариси Остапенко вже невід’ємне від творчості Білаша. Звичайно, вона не допомагала Олександру Івановичу писати пісні, не підказувала йому мелодії, а просто створювала теплий сімейний затишок для творчої натури чоловіка-композитора, в якому той міг працювати не відволікаючись. Тож хто його знає, може без організованого нею мікроклімату не в повну силу відбувся б і композитор Білаш. Принаймні сам Олександр Іванович зізнавався, що для нього Лариса Іванівна не просто дружина, а вірна подруга і надійний помічник.
Після закінчення консерваторії молода співачка працює спочатку солісткою оперної студії, а з 1965 року вже солісткою — вокалісткою Київської Національної філармонії. Красивий голос Лариси Остапенко — широкого діапазону, рівний в усіх регістрах, її самобутня індивідуальність, висока виконавська культура дозволяли артистці включати до свого репертуару твори найвідоміших композиторів-класиків і сучасних авторів. Тож недарма на молоду співачку відразу звернули увагу, і вона спочатку отримує диплом на Українському республіканському конкурсі вокалістів ім. М.В. Лисенка, а згодом завойовує звання лауреата на Всесоюзному конкурсі ім. М.П. Мусоргського.
Багатолітній партнер Лариси Іванівни народний артист СРСР Анатолій Мокренко писав: «Для мене творчий образ Лариси Остапенко — це світ високої моралі, простих і високих народних ідеалів. Це світ красивої, спокійної, впевненої у своїй вірі душі. Вічність добра, краси, вічність народу та матері, вічність синього неба — особисто я відчуваю навіть щось античне в образі цієї співачки. А ще Лариса Іванівна Остапенко — справжня особистість української вокальної школи, і кожен вокаліст підтвердить цю думку».
Впевнений, що цю думку підтвердять не лише співаки, а і численні шанувальники таланту народної артистки, причому не тільки вітчизняні, а і зарубіжні. Лариса Іванівна неодноразово виїздила на гастролі за кордон, зокрема у Польщу, Канаду, Угорщину, Німеччину тощо. І скрізь, де б вона не виступала, завжди знаходила тісний контакт із слухачами. Видатний живописець, народний художник України Олексій Михайлович Артамонов згадує: «Ніколи не забуду свою творчу поїздку до Швейцарії. Бо якраз тоді я опинився в одній групі з Ларисою Остапенко. На той час я вже був шанувальником унікального голосу артистки і тому особисте знайомство з нею для мене стало ще більш пам’ятним. Я навіть трошки хвилювався, бо до цього бачив Ларису Іванівну на сцені статичною, дуже зосередженою виконавицею з досить серйозним класичним репертуаром. Мені здавалося, що і в повсякденному житті вона, м’яко кажучи, рідко посміхається.
Яким же було моє здивування, коли я побачив дуже компанійську, з неабияким почуттям гумору жінку, яка випромінювала напрочуд позитивну енергетику. Мабуть це відчувала і закордонна публіка, бо дуже тепло приймала кожен її виступ. Акомпанувала Ларисі Іванівні тоді Елеонора Пірадова, з якою вона дуже товаришувала. Я мав щастя спостерігати, як співачка готується до виходу на сцену, як миттєво зосереджується і як швидко, вже під час виступу, перевтілюється з оперної арії на українську народну пісню. Тобто в моїй пам’яті вона назавжди залишиться високим професіоналом своєї справи. І радує те, що Лариса Остапенко встигла передати свій професійний досвід молодим, починаючим виконавцям».
Викладацька діяльність — особлива сторінка у житті видатної співачки. Бо з 1992 року і по останній день свого життя вона працювала педагогом вокалу на кафедрі сольного співу Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського, демонструючи свій безсумнівний педагогічний хист. І хотілося б, щоб її вихованці гідно несли по життю ім’я свого вчителя.
Зрозуміло, що відхід у вічність такої постаті, якою була і залишиться в нашій пам’яті Лариса Іванівна Остапенко, це велика втрата. Та на щастя, залишилися унікальні записи співачки, які, хочеться сподіватись, будуть звучати по радіо і з’являтись на компакт-дисках. Я впевнений, що на цих записах вчитиметься професіоналізму і високій культурі виконання ще не одне покоління співаків. Бо творчість Лариси Остапенко, як і творчість Олександра Білаша, назавжди залишаться в золотому фонді вітчизняного мистецтва.

Сергій ПАНКРАТЬЄВ